Голодомор 32-33 років: спогади очевидців та народний фольклор у дослідженні уманських краєзнавців

Як розповіла старший науковий співробітник Уманського краєзнавчого музею Надія Тульчинська, назва виставки «А на хаті серп і молот, а у хаті — смерть і голод» — це рядок з пісні, точніше частівки-«скоробрехи» про голодовку 33-го року. 97 років тому ї склав Сергій Кондратюк — народний поет-пісняр із села Степківки нині Дмитрушівської сільської ОТГ, конюх місцевого колгоспу.

«Батьку» Сталін подивися,

Як ми в СОЗі розжилися:

Хата раком, клуня боком,

Троє коней з одним оком.

А на хаті серп і молот,

А у хаті — смерть і голод.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні…

Не шукайте домовину,

Батько з’їв свою дитину,

З бучком ходить бригадір,

Виганяє на Сибір.

Слово буч або бучок — з уманської говірки. Синонім слів «палиця», «ломака», «дрючок».

За цю частівку-«скоробреху» Москва замордувала Сергія Кондратюка в таборах ГУЛагу, можливо його розстріляли одразу — десь у підвалах Уманської окружної тюрми.

У 1932—1933 рр. за офіційними даними померло з голоду 187 тис. 630 жителів Уманщини. Уманщина — це територія віддалена від міста Умань на 60 — 120 км. Це 17 районів в адміністративних межах до децентралізації 2020 року: 9 районів Черкаської області — Уманський, Христинівський, Монастирищенський, маньківський, Жашківський, Тальнівський, Звенигородський, Катеринопільський повністю і Лисянський район частково, 3 райони Вінницької області: Бершадський, гайсинський, Теплицький, 4 райони Кіровоградської області: Гайворонський, Голованівський, Благовіщенський повністю і Новоархангельський район частково, частина Савранського району Одеської області.

Але сучасні українські дослідники Голодомору 33-го стверджують, що справжні цифри втрат померлих від голоду в Україні перевищують «офіційні» дані у 2-5 разів.

Якщо так, то на Уманщині Москва убила, стратила голод 396 тис. 260 душ (якщо помножити на «2») або 1 млн. 004 тис. 150 душ (якщо помножити на «5»).

Наприклад, якщо взяти лише Уманський район Черкаської області в адміністративних межах до децентралізації 2020 року, то за офіційними даними у 1932 — 1933 рр. померло з голоду 10 тис. 404 жителі району. Якщо цю цифру помножити на «2» отримаємо 20 тис. 808 душ, якщо помножимо на «5» — буде понад 52 тис. жертв Голодомору 33-го.

Але навіть такі жахливі цифри по історичній Уманщині не повні, бо невідома кількість померлих у Гайворонському, Благовіщенському, Новоархангельському районах Кіровоградської області і Теплицькому районі Вінницької області.

40% померлих від голоду у 1932 — 1933 рр. жителів Уманщини — це діти віком до 16 років, 65% чоловіків 1 35% жінок.

Такий геноцид змогла витримати лише двожильна українська нація. І увесь цей час українці чинили опір — у партизанських загонах, в Уманській Повстанській Армії, а коли не було такої можливості — словом: влучним, як куля і гострим, як лезо ножа.

Як наслідок, сьогодні ми маємо унікальний фольклор — у якому відображені «совєтизація» українського села, колективізація сільського господарства, «розкуркулювання», Голодомори тощо.

Українці Уманщини зреагували на антиукраїнську російсько-більшовицьку політику піснями-пародіями, віршами, частівками-«скоробрехами», думами, приказками, прислів’ями, політичними дражнилками. Це був всенародний Рух Опору, усна, з вуст у вуста, правда про те, що коїв російсько-більшовицький режим на Уманщині у 20 — 40 рр. Віддзеркалення справжнього життя українців Уманщини в Радянському Союзі. Правда — гірка, як полин.

За Сталіна жити мило,

Не як за Миколки: нема хліба, нема мила,

Ні гасу, ні голки…

Приїдь, Сталін, подивися,

Як ми в СОЗі розжилися:

Хата раком, клуня боком,

Троє коней з одним оком.

Дроти колючі, Бараки в ряд — життя найлучче в Країні Рад.

У голодному 33-му ця пісня-пародія народилася у Війтівці (нині село Родниківска, Паланської сільської ОТГ). У 1989 році її записав у рідному селі Григорій Бевз.

Пісня-пародія 20 — 40 рр., вірші, частівки-«скоробрехи», політичні дражнили тощо короткі, яскраво-образні і влучні. Вони легко запам’ятовувалися і швидко поширювались в народі. Їх знали й переказували, наспівували в усіх кутоках Уманщини. Кожне село додавало щось своє, тому варіантів безліч. Проте, всі мають кілька спільних рис: вони викривальні і глузливо-зневажливі.

А як Ленін помирав,

Сталіну наказував,

Щоб той хліба не давав,

Мняса не показував.

Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Ні овечки, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Нема хліба, нема сала —

Тільки кіно та вистава.

Ми бачимо, яку оцінку дали українці Уманщини — сучасники тих історичних подій, — колективізації сільського господарства, «розкуркулюванню», Голодоморам: висміяли їх, засудили, висловили протест.

Рай, рай, рай, рай

Обідрав ти наш край.

І бички і телички,

І останні сорочки.

Серед антибільшовицьких народних оповідань найвідоміше про штильвагу — сільськогосподарський реманент, поперечний дерев’яний брусок з гаками, щоб запрягати коней у плуга, борону.

Оповідання про штильвагу Надія Сергіївна записала у 2014 році від свого батька, уродженця Івангородського передмістя Умані Сергія Тульчинського.

«Як стали заходити колгоспи, у нас на Івангородському передмісті зорганізувалася «комуна». Пішли в ню голота, «злидні» — одним словом, бідні і кілька хазяїв чогось влізло. Правда, хазяїн довго не вдержався. Бо вони до світ сонця до роботи, а «злидні» як привикли вдома спати до гобіду так тут і сплять. Вдома собі хазяїн сам рів, що йому робити і коли, а тут єврейчика якогось старшим поставили —щоранку «нарад» дає! Почухали хазяї потилиці, а може що нижче: «Це ми будемо на оці «злидні» робити? Та ще й по єврейській команді?» Поля свої відібрали, за худобу, за реманент і назад дому. Зосталися в «комуні» самі «злидні»: ворота навстіж, у дворі все на кучі, реманент валяєця де попало. Вранці корови ревут, не дояні, голодні коні рвуться на двір, кури по людських городах. Собаки й ті розбігались. А в поле «комуняри» як збиралися? Стануть кружка посеред двора і слухають того єврейчика, що старшим назначили, що і як в полі робити. Єврейчик той хліб їсти добре не вмів, а як його вирощуют був «а ні бе, а ні ме». Зате «наради» роздава та папокю червоною розмахував — ого-го! От одного разу й вийшов канхвуз, ганікдот одним словом. Виїзали ті «комуняри» в поле, розпрагли коні і стали ладнати плуги, щоб орати. Хвать! Забули вдома штильвагу! А без штильваги як ти причепиш плуга? Стоят, чухаються. Єврейчик питає: «Чого не сієте?». Кажуть: «Жито взяли, а штильвагу забули». А він: «Велике діло! Сьогодні сійте жито, а завтра посієте штильвагу!». Довго у нас на передмісті сміялися з тої штильваги. Та все «комунярів» зачіпали: «Доспіла штильвага, чи ще зелена? А яка — озима чи яра?».

Також Сергій тульчинський розповів й правду, хто на Івангородському передмісті з радістю вступив у колгосп.

«У нас на Івангородському були такі хазяї, що по 10 - 20 десятин землі мали, сівалки і молотарки покупляли. Держали наймитів і наймичок. На Великдень в церкву такі хазяї пішки не ходили — бричками їхали. Мій батько проти таких хазяїв вважався так собі, ніби середняк. Було на нашому передмісті й кілька «злиднів». Не любили і не поважали їх, бо п’яниці і лінувалися робити. Своє поле або заростає бур’янами, або віддає хазяям на обробіток з половини. Сам з жінкою у жнива жне заможним пшеницю за четвертий сніп, картоплю поденно по людях вибирають. Або ще так: був шинок на нашому передмісті. Хазяїв ні світ, ні зо зоря в поле, а «злидні» — під шинок. Полягають на землю, шапки на очі, щоб очі не сліпило, понасувають і сплять. А на підошвах чобіт крейдою написано у кого цифра 2, у кого 3, у кого 5. Прийде хазяїн, кому робітника поденно треба — води наносити, дров нарубати чи якийсь ремонт по хазяйству або шо. Постоїть, вибере, яка ціна йому більш підходяща — п’ять копійок чи дві, і батіжком «злидню» по підошвах: «Вставай, Семен, робота є…». Ото за 2 кіпійок, добре якщо за 3, цілий день «злидня» на хазяїна робить. Ввечері получив робот — і в шинок. Отакі-го побігли в колгосп бігом!».

Пісні-пародія, вірші, частівки-«скоробрехи», політичні дражнили, оповідання тощо — це колективна пам’ять українського народу, жителів Уманщини.

В умовах замовчування Голодоморів та інших акцій геноциду української ації ці зразки фольклору збереглися в колективній пам’яті жителів Уманщини як інформація історичного характеру, як наша усна історія. І це надзвичайно важливо, бо як усна історія такий фольклор допомагає краще зрозуміти, глибше усвідомити такий трагічний період української національної історії, історії Уманщини, як 20-40 рр. 20 ст.

Джерело: umannews.city